Матеріали, які протягом тисячоліть використовувалися для виготовлення луків, люди брали з природи, що їх оточувала. Це суттєво впливало і на застосовані технології, і на їх типи. Але всі ці луки можна поділити на дві великі групи. За формою – це довгий прямий лук і лук рекурсивний (зворотно вигнутий).
Цей поділ майже повністю збігається з територіальним поділом луків на європейські і східного типу.
За технологією виготовлення, луки поділяються на прості та композитні.
Прості луки виготовляли з одного шматка дерева, ретельно відібраного і спеціально обробленого. Для лука підбирали породи, що мають щільну та пружну деревину – ясен, в’яз і т. ін. Найвідоміший – англійській тисовий лук – з’явився на світ завдяки унікальній особливості деревини тиса. Маючи еластичну заболонь і тверде ядро, ця деревина представляла собою природний композит, що дозволило масово виготовляти недорогу ефективну зброю. Простий лук служив відносно недовго – декілька місяців інтенсивного використання. Після цього втрачав пружність або просто ламався. Від неприємностей на полі бою лучників рятували тисові заготовки, що зберігалися в обозі війська і, звісно, майстри, що супроводжували військо і забезпечували стрільців новими луками. Для уникнення зайвого навантаження і передчасної поломки лука, його тримали зі знятою тятивою, яку одягали безпосередньо перед використанням. Деревину для виготовлення таких луків дуже ретельно відбирали, окремо висаджували тис, завозили у вигляді сировини з інших країн (здебільшого з Іспанії та Італії).
Наступний етап розвитку цього виду зброї – зміцнений або композитний лук, відомий народам Сибіру, гунам та японцям, у Східній Європі та Скандинавії, а вперше він з’явився ще у Єгипті близько 2000 років до н. е. Композитним лук звався тому, що склеювався з декількох шарів деревини різних порід з різними механічними властивостями, або ж дерев’яну основу посилювали пластинами з рогу. Головною перевагою такої будови було спрощення виготовлення – відпала необхідність ретельно відбирати та культивувати особливі породи дерев.
Головним було знати правила склеювання композитного луку – більш еластичний сорт деревини на “спину” (зовнішній бік) лука, яка працює на розтягнення, більш жорстку деревину або рогову пластину на “живіт” (внутрішній бік) лука. Такий, посилений, лук витримував більш потужний натяг, служив довше, довжина його могла бути різною.
Чимала кількість луків виготовлялася і за більш складною технологією. Для позначення луків, що складаються з більш ніж двох матеріалів, ми будемо використовувати термін “складний”. Що це за матеріали? Для створення такого непростого і ретельно продуманого “інструменту” застосовувалися: деревина, рогові пластини, сухожилля, клей з сухожиль або риб’ячий клей тощо. Це найскладніший за конструкцією лук. Його виготовлення – справжнє мистецтво. Такий лук – дивовижний прояв винахідливості в царині механіки.
У чому ж особливість і складність такої конструкції?
Найбільш віддалені від стрільця частини лука піддаються найбільшому розтягненню. Для них підбирали матеріал, здатний якомога сильніше розтягуватися – сухожилля; їх клеїли на зовнішній бік лука. Внутрішню частину, яка піддається суттєвому стисканню, виготовляли з дерева і посилювали роговими пластинами.
Класичний складний лук – це дерев’яна серцевина, до зовнішнього боку якої преклеїні сухожилля, а до внутрішньої – пластини з рогу, зазвичай бу йвола. При однакових розмірах та довжині натягу, складний лук стріляв на відстань більшу у півтора рази, ніж прості луки. Війська Стародавнього Єгипту, Персидського царства, Еллади, Римської імперії та всієї Азії мали їх на озброєнні. У часи Середньовіччя ними користувалися у Візантії та на Русі. Найкоротші луки, створені за такою технологією, були ще у скіфів дві тисячі років тому. Служили вони роками, іноді, навіть, десятиліттями, і могли передаватися від батька до сина у спадок. Перевозили складні луки з напнутою тятивою, але під час довгого зберігання, її, все ж таки, знімали.
Залежно від епохи та регіону, конструкцію такого луку змінювали, постійно удосконалювали.
Найвищий шабель, вершина його розвитку – турецькі, кримськотатарські та корейські рекурсивні луки.
Інша особливість східних луків – їх форма. Загнуті рога плечей забезпечували більшу початкову швидкість стріли, тобто мали більшу ефективність, ніж прямий лук. Це досягалося завдяки ефекту прискорення тятиви за рахунок її “накатування” на вигнуті частини плечей у момент пострілу. До того ж рекурсивність лука давала на тятиві додатковий попередній натяг, що в результаті підвищувало ККД лука.
Східні рекурсивні луки набагато коротші за прямі англійські. Це обумовлено тим, що такі луки створювалися, у першу чергу, для вершників, для стрільби зі спини коня, що скочить з великою швидкістю, а довгі англійські луки використовувались піхотинцями. Відрізняються вони і технікою стрільби. В традиційній європейській техніці тятива натягується трьома пальцями (вказівним, середнім та безіменним), а на Сході тятива відтягується одним великим пальцем, при цьому, зазвичай, стрілок використовує спеціальне “кільце лучника”, яке захищає шкіру на його пальці та полегшує постріл.
Осібно, від названих типів, стоїть великий японський асиметричний лук юмі. Це найдовший з тих, що існують, луків (понад 2 м). Завдяки своїй асиметричній формі ним може користуватися і вершник на скаку. І сам юмі, і техніка стрільби з нього настільки унікальні, що заслуговують на окремий допис.
Сьогодні традиційний лук – це лук, що за формою повторює історичні аналоги, або наближений до них. Це може бути лук, виготовлений повністю з деревини, або ж посилений природніми матеріалами – роговими пластинами і сухожиллями (детальна історична реконструкція), або ж виготовлений із застосуванням сучасних матеріалів (“сучасні” традиційні луки). Форма лука теж може бути дуже різноманітна – від точної копії історичних аналогів (європейських або азійських), до розрахованої на комп’ютері форми плечей для максимальної ефективності та різкості випуску стріли.
Лук може бути як цільним, так і розбірним. Головна вимога – по-перше, відсутність будь-яких прицільних засобів, регульованих поличок та плунжерів для стріл, блоків, а також противаг та компенсаторів. Допускається, і то не завжди, постійна поличка для стріл (виріз на руків’ї) і мітки на плечах для полегшення прицілювання.
Зазвичай, ці луки “периферійні” – стріла не знаходиться в одній площині з тятивою, яку натягують і під час пострілу ніби огинає руків’я. Всі ці технічні тонкощі мало що говорять пересічній публіці, тому скажемо простіше – традиційний лук – це лук, зроблений за аналогією з історичними зразками, хіба що з деякими додаваннями сучасних матеріалів. Стріли на турніри, зазвичай, допускаються тільки дерев’яні, тільки з природним оперінням, іноді можуть допускатися пластикові “п’ятки” на древках. Для полювання можуть використовуватися стріли з карбону або алюмінію – у цьому випадку головною є ефективність.
Автор: GILDOR
