З луку стріляє багато народів світу, і в кожному регіоні люди розробили власну техніку стрільби. Під час переселення народів, війн та міграцій, протягом багатьох віків відбувався постійний обмін досвідом і покращення не тільки самої конструкції луків і стріл, але і техніки стрільби з нього.
На сьогодні, техніку стрільби можна умовно розділити на дві великі групи – західну (європейську) і східну.
Європейську ми розглянемо в окремому дописі, а зараз більш уважно роздивимося техніку східну. Ця цікава метода, завдяки кочовикам, поширилася від Далекого Сходу аж до Балкан, Туреччини та країн Магрибу (північне узбережжя Африки).
Принципова відмінність кожного виду техніки стрільби з лука полягає, в першу чергу, у тому, в який спосіб беруть тятиву (хват) під час її натягування. Окремої уваги заслуговує японська техніка, колись ми про неї обов’язково розповімо.
У Східній техніці (її ще звуть азійською або монгольською) тятиву натягують великим пальцем робочої руки, утримуючи його вказівним або середнім пальцем. Це обумовлено, в першу чергу, тим, що ця техніка зародилася серед кочовиків, а вони використовували короткі рекурсивні луки вершників, натягувати їх у західний спосіб було геть неможливо – гострий кут, який під час натягування трьома пальцями утворювала тятива, занадто сильно ускладнював випуск стріли.
Але натягувати тятиву тугого бойового луку одним пальцем надзвичайно складно – тятива врізається у шкіру, і тут є великий ризик пошкодити сухожилля і суглоби пальця. Тоді лучники почали одягати на палець захисну накладку. Достовірно невідомо, коли це відбулося вперше, але точно багато століть тому. Серед археологічних знахідок велика кількість кілець лучників найрізноманітніших форм, залежно від регіону. Але в цілому спільне їхнє призначення було однаковим – захищати шкіру і сухожилля великого пальця робочої руки лучника під час натягування тятиви лука. Окрім цього, використання кільця дозволило зробити постріл більш точним, оскільки тятива в момент пострілу не скручувалася пальцями, а зісковзувала із гладкого виступу кільця.
Від початку кільця виготовляли з трубчастої частини рогу і трубчастих кісток. Згодом їх стали відливати з металу, вирізати з напівдорогоцінного каміння. Кільце лучника з утилітарної поступово перетворилося на річ статусну, метою якої було продемонструвати положення власника у суспільстві, разом із багатим одягом і породистим конем. Кільця лучника стали виготовляти з дорогоцінних металів, прикрашати витонченим візерунчастим гравіюванням, емаллю, а часом і дорогоцінним камінням. Нерідко лучники носили кільце на шнурку як медальйон, чим демонстрували не тільки свій статус, але і рід занять.
Кільця для стрільби використовуються на величезній території, тому і різновидів їх теж величезна кількість. Спільне в їхній конструкції одне — наявність “язичка”-виступу, що захищає першу фалангу великого пальця робочої руки лучника. Окремо варто згадати китайське (маньчжурське) кільце — його виточують з оніксу, воно суттєво відрізняється від інших тим, що має симетричну циліндричну форму. З цієї причини маньчжурська техніка випуску дещо відрізняється від техніки найближчих сусідів монголів.
Тим, хто бажає вивчити різновиди кілець лучника, раджу до прочитання книгу мого знайомого та колеги, поляка Адама Свободи “Zakery” (“Кільця лучника”). Книга видана польською та англійською мовами, містить детальні описи і велику кількість яскравих ілюстрацій. Великий ентузіаст стрільби з луку східним стилем, Адам до подробиць описав більше ста видів кілець — від Маньчжурії і Кореї до Туреччини та Балкан.
Автор: GILDOR
